Вірус гепатиту В (ВГВ) є оболонковим вірусом родини Hepadnaviridae, що містить ДНК. Етіологія “сивороткового гепатиту” (як його називали протягом багатьох років) залишалася не ідентифікованою до відкриття так званого Au антигена Блумбергом та співавт. у 1965 р. [Blumberg et al., 1965], що призвело до ідентифікації вірусних часток Дейном та співавт. кількома роками пізніше [Dane et al., 1970].
Гепатит В (ГВ) має тривалий інкубаційний період у 45-160 днів (в середньому 120 днів). Тривалість інкубаційного періоду залежить від кількості вірусу в інокулюмі, способу передачі та хазяїноспецифічних факторів.
Наявність симптомів при гострому ГВ зворотно корелює з віком: менш ніж 1% новонароджених та 30%–50% дорослих мають симптоми ГВ. Особи з симптомами, які є загальними для всіх типів вірусного гепатиту, звичайно страждають від втоми, втрати апетиту, неприємних відчуттів у шлунку, нудоти, блювоти, лихоманки та жовтухи. У менш, ніж 1 % випадків, особливо в осіб похилого віку, розвивається блискавичний гепатит, який у більшості випадків є смертельним внаслідок гострого некрозу печінки.
Гострий ГВ часто завершується спонтанно після 4-8-тижневої хвороби. В інших випадках захворювання триває 6 або більше місяців. Цей стан відомий як хронічний ГВ.
Хронічна інфекція виникає більш, ніж у 90% інфікованих новонароджених, 25–50 % дітей, інфікованих у віці 1-5 років, і 6–10 % дітей старших за 5 років та дорослих. Як наслідок, понад 350 мільйонів людей у світі постійно інфіковані ВГВ.
У значного числа пацієнтів хронічний ГВ призводить до цирозу печінки та карциноми. Цироз виникає у приблизно одного з п’яти людей з хронічним ГВ. З усіх випадків цирозу, приблизно третина має причиною хронічну інфекцію ВГВ.
Перенесення вірусу відбувається внаслідок контакту пошкодженої шкіри та слизових оболонок з заразними рідинами організму, такими, як кров, вагінальні та менструальні рідини, сім’я. Основні шляхи передачі включають: вертикальний - від інфікованої матері при пологах (рівень передачі близько 50 %); статевий; горизонтальний - побутовий контакт з інфікованою особою (наприклад, контакт інфекційної крові з подряпинами на шкірі), використання забрудненого обладнання для ін’єкцій ін’єкційними наркоманами, або ж негігієнічні ін’єкційні процедури в закладах охорони здоров’я.
Наразі, базуючись на відмінностях всередині геному, виділено 8 генотипів ВГВ (A-F). Внаслідок антигенної гетерогенності основної імуногенної детермінанти, HBsAg, було ідентифіковано 9 серологічних субтипів. В Україні домінують генотип D, субтипи ayw2 та ayw3.
Крім того, істотно відрізняється клініка ГВ у пацієнтів інфікованих вірусом різних генотипів. В Європі більшість пацієнтів з генотипом А хворіють хронічним гепатитом, а більшість пацієнтів з генотипом D -гострим.
ГВ зустрічається в усьому світі. Країнами з високою ендемічністю є ті, де рівень хронічного ГВ вищий за 8% (тропічна Африка, східна та південно-східна Азія); країнами з середньою ендемічністю є ті, де рівень хронічного ГВ складає 2–7% ( південні частини східної та центральної Європи; Близький Схід; Індійський субконтинент); країнами з низькою ендемічністю є ті, де рівень хронічного ГВ нижчий за 2% (більшість розвинених країн).
З 7 відомих білків ВГВ 5 є структурними білками зрілих вірусних часток (білки S, M, та L вірусної оболонки; коровий білок; вірусна полімераза); один білок, білок X, є неструктурним; і ще один білок, білок Е, не входить до складу вірусних часток, натомість секретується в кров. Білки S та M також входять до складу оболонки неінфекційних вірусних часток, позбавлених ДНК, кількість яких перевищує кількість зрілого ВГВ у 10 000-1 000 000 раз.
Всі білки ВГВ є імуногенними та здатними викликати утворення антитіл. Незважаючи на це, лише 2 білка і 3 діагностичних маркера традиційно використовуються в серодіагностиці:
• Циркулюючий в сироватці S білок (HbsAg)- достатній маркер хвороби, гострої або хронічної;
• Антитіла до S білку (anti-HBs) - маркери поствакцинального імунітету або одужання;
• Антитіла до С білку (anti-HBc) - маркер контакту з вірусом, теперішнього або минулого (IgG) або гострої інфекції (IgM).
Першими серологічними маркерами, які спостерігаються у осіб з гострою ВГВ інфекцією, є HBsAg та антитіла до корового антигену ВГВ. Ці маркери з’являються в інкубаційному періоді через 3-6 тижнів після інфікування. Антитіла IgG та IgM до HBс з’являються пізніше та майже одночасно. У осіб, які одужують після ВГВ інфекції, HbsAg поступово елімінується з крові, і приблизно через 6 місяців після інфекції з’являються anti-HBs. Приблизно в той же час припиняють визначатися антитіла IgM до Hbc. IgG до Hbc персистують протягом усього життя. Більшість осіб, які одужують після природної інфекції, позитивні також на анти-HBs, але у деяких (20%) антитіла до Hbs з часом зникають.
У значного числа пацієнтів з гострою первинною ВГВ інфекцією, що протікає сприятливо, HBsAg в крові відсутній протягом усього періоду хвороби. У цих пацієнтів анти-HBs є першим маркером ГВ уже в перші тижні після інфікування. Анти-HBc з’являються кількома тижнями пізніше і в більш низьких титрах. Рівень обох антитіл виходить на плато приблизно на 15-му тижні після інфікування, залишається стабільним протягом першого року, і потім повільно знижується, залишаючись на достатньому для детекції рівні протягом усього життя.
На відміну від осіб, котрі видужують від гострої ВГВ інфекції, у хронічних хворих анти-HBs не синтезуються, і HBsAg звичайно персистує десятиріччями.
Незважаючи на впровадження молекулярних методів, серологічні тести залишаються основою діагностики ГВ. Біохімічні проби, особливо ті, що вимірюють підвищення активності сироваткових трансаміназ (амінотрансфераз), можуть надавати допоміжну інформацію. Відповідно до визначення ВОЗ, діагноз ГВ вважається підтвердженим, якщо тести на HbsAg або anti-HBc IgM — позитивні, а тести на anti-HAV IgM - негативні. Якість серологічних тестів є критичною для надійного діагнозу ГВ. Країни, які не мають доступу до таких тестів, як ІФА або радіоімунотести, можуть використовувати такі недорогі методи для визначення ВГВ, як зворотня пасивна гемаглютинація або латексний тест.
Серологічні методи є корисними в наступних основних ситуаціях:
Для вагітних жінок-щоб визначити потребу в вакцинації (пренатальний скринінг). Діти, народжені від матерів, інфікованих ГВ, потребують дозу вакцини протягом 24 годин після народження і подальші дози у віці 1,2, та 12 місяців;
Для груп ризику (реципієнтів крові, пацієнтів гемодіалізу, осіб, що вживають наркотики)-для визначення потреби у вакцинації;
Для донорів крові. Рутинний скринінг донорів крові на HbsAg був вперше введений в США у 1972 р.
Для новонароджених у віці 12 місяців, народжених від матерів, інфікованих ГВ-щоб визначити, чи не інфіковані вони ВГВ;
Для моніторингу протікання активного ГВ;
Для перевірки ефективності вакцини. Початкові anti-HBs титри >10 IU/l розглядаються як протективні;
Для моніторингу лікування хронічного ГВ;
Для епідеміологічних цілей.
сховати »