Вірус вітряної віспи (ВВВ), що належить до родини Herpesviridae, містить дволанцюгову ДНК і є причиною двох захворювань людини: вітряної віспи (ВВ), на яку хворіють переважно діти, та оперізуючого герпесу (ОГ) – хворіють дорослі.
У більшості випадків природного захворювання місцем проникнення вірусу є слизова поверхня дихального тракту, після чого вірус поширюється в регіональні лімфовузли, що має наслідком первинну віремію та занесення вірусу в печінку або інші органи. Поширення відбувається всередині моноцитів. Картина висипань, типова для ВВ, є наслідком реплікації вірусу в епідермальних клітинах.
Первинне інфікування ВВВ має невідворотним наслідком встановлення латентної інфекції в гангліях спинних корінців. Симптоматична реактивація вірусу спричиняє локальну інфекцію, відому як ОГ.
Основним симптомом інфекції є висипання, що супроводжуються лихоманкою та поганим самопочуттям (ВВ) або радикулярними болями (ОГ). Висипання при ВВ можуть покривати все тіло; при ОГ вони переважно локалізовані одним дерматомом [ВООЗ, 2014]. Висипання являють собою сверблячі еритематозні макули, з яких через проміжну папулярну стадію формуються прозорі заповнені рідиною везикули, які розташовані поверхнево на дермальному шарі. Через 24-48 год. відбувається послідовне дозрівання везикул з утворенням кірки. Одночасно з дозріванням початкових висипань протягом 5-7 днів утворюються нові висипання; одночасна присутність пошкоджень шкіри на різних стадіях їх розвитку є характерною для ВВ.
Основними ускладненнями ВВ і, меншою мірою, ОГ, є вторинні бактеріальні інфекції у дітей та пневмонія у дорослих. ВВ, але не ОГ, є небезпечною для вагітних жінок з наступних причин:
а) Перебіг ВВ у вагітних є менш сприятливим, викликаючи часті ускладнення та підвищену смертність;
б) ВВ може викликати як уроджені, так і неонатальні інфекції. Варицельна ембріопатія характеризується мікроцефалією, гіпоплазією кінцівок, шкірними дефектами та пошкодженням вегетативної нервової системи.
Інкубаційний період при ВВ складає 14-16 днів (діапазон 10-21 днів).
ВВВ передається від особи до особи через прямий контакт з висипаннями або, на відміну від інших герпесвірусів, через вдихання аерозольних краплинок, утворених з секреторних виділень респіраторного тракту пацієнтів з вітряною віспою. ВВ заразна від 1-2 днів до початку висипань до покриття кіркою всіх везикул (зазвичай 5-7 днів після початку висипань). ВВВ може передаватися вертикально: якщо вагітна жінка заражується під час 1-го або на початку 2-го триместру, дитина має ризик 0.4 – 2.0 % бути народженою із вродженим варицельним синдромом. Якщо жінка інфікується незадовго до пологів, ризик неонатальної інфекції складає близько 20% зі смертністю при цьому близько 30%.
ВВВ є високотемпературочутливим, і легко інактивується розчинниками ліпідів, детергентами та протеазами.
В зоні ризику важкої ВВ з високою смертністю знаходяться наступні групи пацієнтів: особи зі зниженим імунітетом, немовлята та вагітні жінки. Факторами ризику для ОГ є вік >50 р., імуносупресія, уроджена або неонатальна варицельна інфекція.
Антигенна варіабельність епідеміологічно відмінних штамів ВВВ є дуже незначною, і ніяких особливих субтипів вірусу на даний момент не ідентифіковано. Одужання від первинної варицельної інфекції запезпечує пожиттєвий імунітет.
ВВВ розповсюджений по всьому світу. В зонах помірного клімату та за відсутності програм вакцинації більшість людей інфікуються до середини дорослого віку, переважно в перші 5-10 років життя. В тропічних регіонах інфекція менш поширена, і багато людей інфікуються в дорослому віці. Серологічні дослідження серед молодих дорослих показали наступні числа серонегативного переважання: від <5% для США до 14-19% для Саудівської Аравії, 26% для Індії та приблизно 50% для Шрі Ланки [ВООЗ, 2014].
Утворення антитіл у здорових осіб звичайно можна спостерігати в межах 3 днів після появи симптомів. Максимальні рівні антитіл досягаються через 4-8 тижнів. Рівень IgM знижується протягом небагатьох місяців, а IgG та часто IgA забезпечують довготерміновий захист.
Темпоральний характер появи антитіл після природної ВВ та при імунізації вакциною на основі ВВВ є в основному подібним, хоча амплітуда IgG реакції при імунізації істотно нижча. Існує надійна кореляція між силою антитільної відповіді при вакцинації та захистом, який забезпечується при більш пізньому контакті з вірусом. Як критерій довготермінового захисту може використовуватися ІФА тест на основі вірусних глікопротеїнів (рівень антитіл в 50-100 МО/мл вважається достатнім для протективного імунітету).
Для збереження пожиттєвого імунітету велику роль відіграють асимптоматичні реінфекції, що супроводжуються зростанням рівнів IgG, IgM та IgA. Відповідь при симптоматичному ОГ є більшою за амплітудою, ніж при асимптоматичних реактиваціях та реінфекціях.
Низькоавідні антитіла синтезуються одразу після початкового інфікування, а антитіла з сироваток, відібраних у серопозитивних пацієнтів з відсутньою історією недавньої ВВ або у пацієнтів із ОГ мають істотно вищу авідність.
ДНК ВВВ кодує принаймні 69 білків. Первинне інфікування ВВВ викликає утворення антитіл класів IgG, IgM та IgA, що зв’язуються із багатьма класами вірусних білків, найважливішими з яких є вірусні глікопротеїни, основний білок капсиду p155 та регулятор транскрипції IE62. Первинна структура багатьох генів ВВВ і вірусу простого герпесу 1 типу є подібною. ВВВ продукує 6 глікопротеїнів. Антитіла до двох основних структурних глікопротеїнів ВВВ - gB та gH, а також до білку капсиду p155 з’являються одразу після початку хвороби. Антитіла до цих білків персистують роками. В протилежність цьому, антитіла до багатьох інших глікопротеїнів та білків ВВВ з’являються пізніше, особливо у осіб з пригніченим імунітетом, і надалі зникають.
Клінічний діагноз ВВ та ОГ при їх класичному перебігу може базуватися на характері появи та розподілу везикулярних висипань: при ВВ висипання локалізовані на тулубі та кінцівках; при ОГ висипання обмежені одним дерматомом. Незважаючи на це, сучасна клінічна діагностика варицельної інфекції стає складнішою, оскільки ВВ у вакцинованих людей часто має м’які та атипові прояви. З цієї причини в рутинній клінічній практиці зростає роль лабораторного підтвердження варицельної інфекції.
Лабораторне підтвердження ВВ або ОГ здійснюється шляхом виявлення вірусної ДНК методами ПЛР, виділення ВВВ з везикулярної рідини, слини, цереброспинальної рідини або ін. зразків в культурі та шляхом визначення імунної відповіді.
Культура клітин широко не використовується через відносно тривалий час, необхідний для спостереження цитопатичних змін. Імунофлуоресцентні та ІФА тести є чутливими та специфічними методами діагностики.
Незважаючи на можливі хибнопозитивні результати внаслідок підвищеного IgM при асимптоматичних реінфекціях, позитивний IgM результат у особи з генералізованими висипаннями зазвичай інтерпретується як підтвердження ВВ. В протилежність цьому, одиничний позитивний результат IgG ІФА не може використовуватися для підтвердження випадку ВВ. Слід встановити зростання титру IgG антитіл – для цього необхідно зібрати 2 зразки з інтервалом в часі, що робить цей метод непридатним для діагностики ВВ під час гострої фази. Скринінг за IgG може використовуватися для оцінки імунітету або чутливості до ВВВ, що є важливим для груп ризику.
Тест на авідність IgG може використовуватися для визначення недавньої або паст-інфекції. Низькоавідні антитіла є індикатором первинної інфекції ВВВ.
сховати »
