Вірусний гепатит С

Вірус гепатиту С (ВГС) належить до родини Flaviviridae, роду Hepacivirus. ВГС був відкритий в 1989 р. Choo та співавт. при скринінгу крові пацієнтів, хворих на вірусний гепатит невідомої етіології [Choo et al., 1989]. (...) далі »

Вірус гепатиту С (ВГС) належить до родини Flaviviridae, роду Hepacivirus. ВГС був відкритий в 1989 р. Choo та співавт. при скринінгу крові пацієнтів, хворих на вірусний гепатит невідомої етіології [Choo et al., 1989]. Вірусна РНК кодує поліпротеїн, що складається з близько 3000 амінокислот, який після розщеплення утворює 3 структурні (серцевинний білок C та 2 білки ліпопротеїнової оболонки E1 і E2) і 7 неструктурних (NS) білків (p7, NS2, NS3, NS4a, NS4b, NS5a, та NS5b).

Інкубаційний період гепатиту С складає 14-180 (в середньому 45) днів. Після цього періоду іноді виникають симптоми, які включають лихоманку, втому, втрату апетиту, нудоту, блювоту, біль в животі, біль в суглобах, жовтуху, проте у більшості (70-80%) людей хвороба перебігає асимптоматично.
Близько 20% інфікованих звільняються від віруса спонтанно; у решти розвивається хронічна інфекція. ВГС є головною причиною хронічного гепатиту, який трансформується в цироз печінки у 5-20% випадках за 20-30 річний період.

ВГС поширюється переважно через контакт крові з кров’ю. З цієї причини, у розвинених країнах вірус інфікує переважно осіб-споживачів ін’єкційних наркотиків та реципієнтів крові до введення регулярного скринінгу на ВГС. У країнах, що розвиваються, багато випадків інфікування має місце в закладах охорони здоров’я внаслідок недотримання правил гігієни при ін’єкціях та різноманітних хірургічних операціях, таких, як обрізання або татуювання. З інших шляхів поширення найбільш важливими є статевий та вертикальний, від матері до плоду. Ризик поширення статевим шляхом розглядається як незначний. Поширення вірусу від ВГС-інфікованої матері до плоду є можливим; ймовірність передачі не перевищує кількох відсотків.

ВГС поділяють на 6 основних генотипів, які, в свою чергу, діляться на кілька субтипів (позначаються буквами a-l). Амінокислотні послідовності основних генотипів ВГС відрізняються одна від одної приблизно на 30%. Генотипи 1, 2, та 3 поширені у всьому світі, в той час як поширення інших генотипів є значно більш обмеженим. Імунітет після перенесеної ВГС інфекції не забезпечує надійного захисту проти повторного зараження.
Відсоток носійства ВГС по світу загалом становить близько 3%. Найвищі рівні інфікованості зафіксовані в Єгипті (10–20%). Відсоток носіїв ВГС значно варіює; наприклад, в різних європейських країнах він складає 0,1% - 4%.

Адаптивні імунні реакції при гострій ВГС інфекції є зазвичай відкладеними. Вірусна РНК може бути виявлена через 1-3 тижні, але ні ВГС-специфічних Т-клітин, ні ВГС-специфічних антитіл не можна визначити аж до 1-2 місяців з моменту інфікування. У більшості пацієнтів титр IgG антитіл під час гострої фази є відносно низьким порівняно з іншими вірусними хворобами, поступово зростаючи під час переходу до хронічної фази. У пацієнтів, які видужали, рівні IgG є низькими і часто нижчими за поріг детекції.

IgM відповідь при гострій ВГС інфекції також не слідує класичному зразку, коли IgМ реакція передує реакції IgG. По-перше, було показано, що ВГС-специфічний IgМ частіше визначається у хронічних пацієнтів, ніж у гострих (80% та 50% відповідно); крім того, титри IgМ при хронічних інфекціях є вищими. По-друге, ВГС-специфічні IgM та IgG визначаються при гострих інфекціях майже одночасно. У індивідів, які вилікувались від гепатиту С, IgM антитіла відсутні.

Значну кількість діагностично важливих антигенних епітопів було виявлено в білках С, E2, NS3, NS4A/B, та NS5; E1, NS2, та NS5B є менш імуногенними. В одному дослідженні на хронічних хворих були отримані такі дані стосовно переважання антитіл до різних білків вірусу: E2 - 98%, С-97%, NS3-88%, NS5A-68%, і NS4-48% [Chen et al., 1999]. Ці дані є подібними до даних отриманих іншими дослідниками [Nakatsuji et al., 1992; Kuo et al., 1989; Sällberg et al., 1992; Lok et al., 1993; Chen et al., 1999]. Титри антитіл були найвищими до корового білка, в той час як титри до інших білків були значно нижчими.

Гуморальна відповідь проти різних білків ВГС регулюється в часі. Відносно рано після інфікування утворюються анти-С антитіла, а значні рівні анти-E2 та анти-NS антитіл спостерігаються лише у хронічній стадії. У пацієнтів при одужуванні антикорові антитіла також і персистують довше, ніж антитіла проти неструктурних білків, які часто вже відсутні на цій стадії.
Гепатит С визначається переважно шляхом вимірювання вірусної РНК або ВГС-специфічних антитіл в крові. Тестування на ВГС включає первинний скринінг, підтверджуюче тестування, генотипування, визначення рівня фіброзу, визначення прогностичних маркерів, моніторинг лікування. Серологічне тестування є корисним в наступних основних ситуаціях:
• Для скринінгу груп ризику: осіб-споживачів ін’єкційних наркотиків; реципієнтів крові або органів до введення систематичного скринінгу на ВГС; вагітних жінок або дітей, народжених від інфікованих матерів; осіб, інфікованих ВІЛ; пацієнтів з симптомами захворювань печінки; регулярних статевих партнерів осіб з ВГС інфекцією-за рівнем IgG.
• Для визначення прогностичних маркерів-за рівнем IgM.
• Для моніторингу лікування-за рівнем IgM [Unitaid, 2015].
Переважним методом скринінгу є ІФА третього покоління, який використовує в якості антигенів рекомбінантні білки, що містять епітопи С, NS3, NS4, та NS5A. Специфічність та чутливість сучасних ІФА тестів є вищою за 99%. Хибно-негативні результати найбільш ймовірні при ВГС-ВІЛ коінфекції; з цієї причини, в імуносупресованих осіб тестування на РНК може розглядатися як альтернативний метод скринінгу. Хибно-позитивні результати можливі у пацієнтів з успішно вилікуваною в минулому інфекцією. З цієї причини всі особи з позитивними результатами при скринінгу повинні пройти підтверджуючий тест для визначення, чи є позитивний серологічний результат наслідком саме активної інфекції.

Оскільки високі рівні ВГС-специфічної РНК у сиворотці корелюють з рівнем антитіл класу IgM, рівень IgM є маркером активної віремії. Внаслідок того, що було встановлено взаємозв’язок між стабільною відповіддю на лікування та нижчими рівнями віремії до терапії, рівень IgM до лікування може використовуватися як цінний прогностичний маркер, мінімізуючи потребу в РНК тестах на ВГС. В іншому дослідженні було показано, що у групі пацієнтів, які видужали від ВГС інфекції, IgM був відсутній на 6-й місяць після лікування; водночас, у групі, в якій лікування не дало результатів, титри IgM були високими. Отже, ці дані демонструють можливе використання IgM ІФА також і для моніторингу успіху лікування.

сховати »